"Той, хто любить швидку їзду і теплий запах мастила потужного двигуна, хто хоч раз мчав наввипередки з вітром – не в шоломі, а так, щоб аж сльози з очей, хто змагався у вправності на трасі і по бездоріжжю, той зрозуміє, чому ми так багато уваги приділили темі давно забутого, здавалось би, мотоболу. Хто має свого мотоцикла за друга, той не осудить нас за те, що пробуємо відновити інтерес до цього нелегкого, дорогого, але такого захоплюючого і видовищного виду спорту.
Пригадую, ще в далеких дев’яностих нас, хлопчаків призовного віку, відправили у військкомат на медобстеження. А потім усіх призовників посадили на вантажівки і відвезли на мототрек на території нинішнього БАМу, де проходив чемпіонат по мотоболу (на жаль, не пригадаю який саме). До цих пір пам’ятаю свої враження від побаченого: трибуни, сотні людей, голоси радіокоментаторів, спортивні мотоцикли (які побачив уперше), величезний шкіряний м’яч і смак апельсинового напою "Мірінда" (його більше ніколи так не смакував – бо вперше). З тих пір у мене зародилася величезна повага до мотоспорту.

Успішна "Зоря" володимирецького мотоболу
Отже, все починалося з того, що колишній гонщик спідвею, а в 1967 році перший секретар райкому партії Василь Коростель створив у Дубровиці при автошколі ДТСААФ мотобольну команду «Маяк» (зародився цей вид спорту у США). Оскільки наші райони сусідять, перший секретар Володимирецького райкому партії Гаврило Головко часто бував на Дубровиччині і товаришував з колегою. Він і перейнявся ідеєю створити у себе таку ж команду. Та й сусіди-білоруси вже часто мелькали у спортивних замітках про мотобол. Справу, звичайно, також доручили ДТСААФу, яким керував Анатолій Бурцев.
Вже в 1968 році в Рафалівці при Спорттехклубі була своя мотобольна команда. Капітаном команди призначили Віктора Грушевського з Рафалівки, а він уже підібрав собі гравців: Валентина та Григорія Рибчинчуків, Григорія Самбура, Олександра Матвєєва та Ростислава Кулая (воротар).
За рахунок Добровільного товариства сприяння армії і флоту придбали мотоцикли «Ковровець» (довелося за ними їхати аж у Росію). Їх самі переобладнували (на той час спортивних мотоциклів радянська індустрія не випускала): знімали крила, електрообладнання, освітлення, доробляли систему перемикання передач. Самі пошили мотобольного м’яча, адже справжнього ніде було дістати, та й коштував він цілих 25 карбованців (за сезон їх кілька рвали).
Після тренувань команда наших мотоболістів заявила себе у республіканському класі «Б» чемпіонату України і перший свій матч зіграла на володимирецькому стадіоні з сусідами-дубровичанами. (Треба відмітити, що на ті роки в області було лише дві команди з мотоболу). Далі були матчі з мотоболістами Нововолинська, Кам’янця-Подільського, Коломиї, Вознєсєнська… Так напрацьовувалося уміння і досвід.
Але мотобольна команда при Рафалівському СТК проіснувала лише один сезон; Бурцев переводить її у Володимирець, на базу автошколи. Мототреку не було, грали на футбольному полі.
В 1969 році у Володимирці уже проходив фінал першості України у класі «Б». Наша команда «Зоря» зайняла тоді перше місце і виборола путівку у клас «А». Тож в наступному 1970-му році володимирчани вже успішно грали у вищій лізі українських мотоболістів і за сезон вибороли собі друге місце в країні та путівку в клас «Б» Союзу, що було величезним досягненням для новачків. Щоправда, й тренувалися мотоболісти навіть зимою: на стадіоні грейдер розчищав сніг, і хлопці до темряви ганяли на мотоциклах. Це захоплення підтримували керівники всіх організацій, де працювали хлопці. Гравцям команди призовного віку навіть відстрочку від армії давали (нечуване діло!), якщо попереду була якась серйозна гра. Гаврило Калинович особисто ходив у військкомат клопотатися.
Невідомо, як би склалася мотобольна фортуна наших спортсменів на арені такого рівня, але володимирчани відмовилися від свого зоряного шансу: мотобол – занадто дороге задоволення навіть для ДТСААФів того часу. Адже це не лише паливо й мастило по копійчаній ціні, а й сутуга із придбанням мотоциклів та запчастин до них; це й транспорт на перевезення мотоциклів, техобслуги та самих спортсменів (їздили ж по всій Україні). Це й проживання мотоболістів у місцях проведення чемпіонатів, їх винагородження та преміювання, адже в 1971 році в основі «Зорі» грають легіонери з Дубровиці брати Яків та Степан Паламарчуки. А в 1972 році в команду беруть ще одного дубровиччанина Юрія Чухалова.
Так для спортсменів району залишається лише одне місце в основі, і наші мотоболісти кілька років рахуються в «Зорі» лише як запасні гравці. Звичайно, таке зневажання до підготовки власних гравців не могло не відобразитися на спортивних успіхах команди, бо ж легіонери працюють на успіх доти, допоки за це добре платять; потім вони йдуть до багатших клубів. Але розвал команди буде згодом. Поки що лише перший капітан «Зорі» Віктор Грушевський не бажає миритися з таким становищем і йде з команди. Його місце гравця займає Григорій Самбур, а інші володимирецькі мотоболісти продовжують протирати лаву запасу.
Отже, володимирецька «Зоря» залишається у своєму республіканському класі «А» і досить успішно грає аж до 1975 року. Далі через певні непорозуміння з керівництвом ДТСААФу та неспроможністю запропонувати достойний контракт з команди йдуть Григорій Самбур і дубровицькі легіонери. Команда фактично розвалюється, і керівництвом прийнято рішення відмовитися від мотоболу. Трьом кращим гравцям із когорти запасних білоруський "Строитель" пропонує місце в команді, але погоджується лише один Віктор Найман (нині вже покійний).
Так погасла володимирецька «Зоря», фортуна якої стрімко викотилася і через 7 років майже так само стрімко закотилася. Про славні перемоги наших мотоболістів нагадують лише виграні трофеї і грамоти, які зберігаються в ДТСААФі. Але на цьому літопис перших радянських байкерів, які із захопленням витрачали свій вільний час на мотоцикли і сумнівне (для когось) задоволення поганяти велетенський м’яч, не завершується. Назва клубу володимирецьких мотоболістів ще не раз звучатиме під шалені овації у списках переможців – вже за незалежної України. Бо фортуна як Фенікс – воскресає для того, хто її шукає…

"Ситал" переймає естафету
На вельми засекречене і могутнє колись підприємство радянської оборонки завод «Ситал» приходить директором Олександр Хуткий. Розвал, розруха і хаос на пострадянському просторі. Але молодий керівник бере на себе одвагу прийняти рішення, яке назавжди вписало його ім’я в історію володимирецького мотоболу. Олександр Кузьмич у 1992 році пропонує відновити мотобольну команду. Районна влада підтримує таку позитивну ініціативу, а ідея одразу шириться в народі.
Бажаючих потрапити в команду було чоловік з 30. Керівництво новоствореної команди «Ситал» за допомогою знову звертається до братів-білорусів, які тепер проживають хоч і в сусідній, але вже суверенній державі. Знову їдуть на мотоциклетний завод у Росію, з великими зусиллями і послугами навзаєм таки вибивають кілька мотобольних мотоциклів виробництва ковровського заводу. Та й тренуватися є де: у 1994-95 роках на території нинішнього учкомбінату збудували сучасний великий мототрек.
Хоч мотоболісти з попереднього складу «Зорі» і нагадують про гірку участь клубів, за які грають легіонери-найманці, але на тренерську посаду все ж запросили Григорія Паламарчука з Пінська (перед тим він грав і в рідному «Автомобілісті», і в дубровицькому «Маяку». Треба віддати належне цьому висококласному спортсмену: завдяки йому володимирчани знов піднялися до вершин чемпіонатів. В основному складі також заявили трьох гравців-білорусів.
Місцевим спортсменам знову залишається роль запасних гравців і техобслуги. Хоча наші любителі поганяти м’яча на мотоциклі були настільки віддані клубу, що навіть заправляли техніку з мізерної стипендії, яку отримували у Володимирецькому ПТУ-29. Більшість ентузіастів мотоболу була студентами, з тієї молоді, яка тягнулася до спорту, а не до горілки та розваг. Якось один із запасних гравців п’яним побив мотоцикл і на рік вилетів з команди. Вже через півроку він на колінах просився назад. Каяття врахували і спортсмена таки взяли назад.
У першому ж сезоні володимирецький «Ситал» стає чемпіоном першої ліги чемпіонату України, і, як і «Зоря» колись, отримує путівку у вищу лігу. На другий сезон заявляють 6 гравців (усі білоруси).
В 1993 році першу лігу (колишній клас «Б») закривають, лишається тільки вища ліга. В ній наші сябри-легіонери виграли 2 місце в розиграші Кубка України з мотоболу, поступившись лише кам’янець-подільському «Поділлю». В тому ж сезоні володимирецький «Ситал» займає 4 місце в чемпіонаті України з мотоболу (фінал проходив у селищі Вишняки на Полтавщині).
Але економічна скрута все більше наступає. І хоч мотоболістам допомагають усім миром (хтось транспорт дає на поїздку, хтось пальним підсобить, а хто й копійчину з бюджету вділить), невдовзі легіонери йдуть з команди через погане фінансування. І 95 рік починається для наших мотоболістів фактично з нуля, коли за клуб грає лише один досвідчений легіонер з Пінська Олег Ісаєв, решта – із лави запасних: батько і син Ткачуки, Леонід Гарбар, Іван Жданюк, Сергій Рябченко, брати Стеби. Яскравих перемог немає, «Ситал» прописується внизу турнірних таблиць. Ейфорія потроху пригасає, команда тримається на одному ентузіазмі. На змагання знову все їде в одному транспорті: і мотоцикли, і бочки з пальним, і спортсмени.
Найтяжчий, останній сезон, команда мотоболістів зустріла у 1998 році, коли через фінансову скруту «Ситал» не зміг поїхати на 2 останні гри чемпіонату України. Тоді ж керівництво клубу і ставить на мотоболі хрест. Спортсмени, які вже не уявляли свого життя без мотоциклів, роз’їжджаються по «шабашках», дехто спивається, не знайшовши себе у світі без мотоспорту. Один за одним троє колишніх мотоболістів незабаром покидають цей світ…

Ті клуби, з якими колись виступали володимирецькі мотоболісти, грають і понині. Так, легіонер Ісаєв зараз відстоює честь Кам’янця-Подільського, а побратим Володимирця, селище Вишняки, що на Полтавщині, приймає чемпіонати (так було у 2007 році). Хіба ж ми не зуміли б належно організувати і провести той же чемпіонат України? Та й мототрек лишився…
Змогли б і зможемо. Бо птиця Фенікс воскресає для тих, що її зовуть, що її шукають. От і в нинішньому році 18-24 серпня у Вишняках проходитиме чемпіонат Європи з мотоболу. А після змагань по дорозі додому білоруська збірна згодна провести показову зустріч на володимирецькому мототреку, який не один із сябрів-мотоболістів пам’ятає ще з колишніх часів.
Для того, щоб ця зустріч відбулася, треба небагато: гостинно зустріти і провести сусідів-білорусів, та зібрати кошти на технічну організацію матчу (пальне, судді, дрібний ремонт покриття і лавок для глядачів). Чи зуміємо в часи кризи організувати це? Зуміємо, якщо дійсно хочемо, щоб славетний колись мотоспорт відродився на Володимиреччину, якщо дбаємо про те, щоб направити енергію молоді у потрібне русло.

Тож долучайтеся і Ви до організації антикризового матчу з мотоболу – гри справжніх володарів крутих трас і гаревих мотополів. „Володимирецький вісник” уже заявляє про інформаційне спонсорство проекту. Приєднуйтесь і Ви! Детальніше можна дізнатися за телефоном в редакції 2-58-65.

Василь БЛИЩИК, колишній гравець команди „Зоря”, тренер-механік клубу „Ситал”.
Сергій СКІБЧИК, журналіст".

Стаття подається без купюр, хоча деякі факти трішки неточні.
Для допитливих подаю адресу електронної пошти газети - може хтось зацікавиться і напише головному редактору - ГОРОДНОМУ О.О.:

redvv@ukr.net