Нд
19.05.2019
16:36
ВХІД
Категорії
Особистості пов'язані зі спідвеєм [10]
Польська ліга [1]
Міжнародні змагання [5]

Статистика

Всього он-лайн: 1
Гостей: 1
Зареєстрованих: 0
Пошук

Каталог статей

Головна » Статьи » Особистості пов'язані зі спідвеєм

ЖИТТЯ, ТО ЇЗДА
Починаючи з цього номеру, ми починаємо публікацію скандальної статті польського журналіста Яцека Хуго-Бадера, яка нещодавно побачила світ одразу в декількох найпотужніших польських друкованих і електронних засобах масової інформації. Сказати, що стаття викликала великий резонанс - це не сказати нічого. Хвиля обурених листів від читачів, погрози автору від керівників клубів, чиї прізвища були згадані в статті, петиції з вимогою спростувати написане. Ми довго вагалися в доцільності передруку цієї статті, але вирішили, що про це варто знати, адже, спідвей – це не лише боротьба на доріжці, медалі, титули та вдячні шанувальники. Це ... Втім, ми тільки подаємо інформацію, висновки ви робите самі.
Вступ від “Спортивного Ярмарку”: Цьогорічним літом спідвейну Польщу сколихнула чергова шокуюча звістка. Лукаш Романек, вихованець клубу з Рибника, в недалекому минулому чемпіон Європи серед юніорів, покінчив життя самогубством. За останні три роки – це вже третій випадок, коли молоді та талановиті польські гонщики вирішують таким чином закінчити своє життя. Що стоїть за цими смертями? Невже, не було ніяких можливостей запобігти їм? Про це і про багато чого іншого читайте в статті Яцека Хуго-Багера “Життя, то їзда”
Старт
За мить до старту серця Лукаша Романека та Рафала Курманського б’ються в ритмі 180 коливань за хвилину. Вони не зробили жодного швидкого кроку, натомість їх серця працють швидше ніж у марафонця на 42 кілометрі виснажливої дистанції.
Лукаш Романек та Рафал Курманські в 2001 році виступали у фіналі особистого чемпіонату Європи серед юніорів. Лукаш тоді став чемпіоном, а Рафал – віце-чемпіоном континенту.
В той самий час, в Грудзьондзі 23-річний Роберт Дадос поспішав на тренування. Він також був вже чемпіоном серед юніорів, але світу, і три роки тому. Він гнав по місту на своєму мотоциклові немов навіжений. З бічної вулички “виповзла” старенька машина. Бордового кольору ...
Годину пізніше тієї самою вулицею їхала дружина Роберта Дадоса - Агнешка. Вона впізнала мотоцикл свого чоловіка та його чоботи...
- Люди кажуть, що якщо під час аварії з людини злітають чоботи, то вона вже не виживе, - каже п. Агнешка.
Роберт помирав. Мав поламані кості, втратив шматок печінки, одну легеню та безліч крові, яка стікала до ями обабіч дороги.
- Скільки мав на спідометрі? – запитую я.
- 140. А день перед цієї трагедією їздили разом. Він в спортивному комбінезоні з кевлару, а я в юбці, в туфлях на шпильках та в його шоломі на голові. Здавалося, що зараз вітер відірве нам обом голову. Летіли ми десь зі швидкістю 180 км/год, не менше. Роберт купив цей мотоцикл, хоча в контракті, який від підписав зі своїм клубом, був пункт, який забороняв йому їздити на шосейних мотоциклах. Ризикувати йому дозволяли, але тільки під час гонок. Але Роберт прагнув свободи, особливо, коли його щось виводило з себе. Тоді він сідав на мотоцикл, волосся в різні боки, розщібав куртку і мчався вперед без будь-якої мети. Чим далі, тим з більшою швидкістю. Немов утікав кудись. Казав, що мотоцикл дає йому почуття незалежності.
- Пані була вища від Роберта на півголови. Чому завжди ходила на каблуках? Адже Роберт мав тільки 170 сантиметрів зросту і дуже комплексував з цього приводу.
- А звідки пан це взяв?
- Це мені сказала його мати
- А мені Роберт ніколи нічого про це не казав...
Роберт, викараскався, майже з того світу, після цієї страшної аварії. І... повернувся в спідвей. Але на гонках вже не все складалося для нього так, як він хотів. Все частіше його можна було побачити останнім, хто перетинав фінішну риску.
Страждав він ще три роки. 23 березня 2004 року повісився в батьківському домі, в маленькому селі неподалік від Любліну.
“То найбільша трагедія з часу смерті ще однієї польської легенди спідвею Едварда Янцажа, якого зарізала ножем власна дружина”, – писали спортивні газети.
„Величезна тиск, молодий вік та гроші. Цього з лихвою вистачить, щоб у твоїй голові повставала вибухова суміш”, - написав фан Роберта Дадоса на одному з Інтернет-форумів.
„Я його розумію”, - так прокоментував вчинок Роберта Рафал Курманські, гонщик клубу з Зеленої Гури. – „Я знаю, що він відчував”
„Як він міг піти на такий крок?!?” – емоційно вимовив Лукаш Романек, гонщик клубу з Рибника. – „Такий добрий хлопець. Мав гарну дружину, чудового сина, свою квартиру, добрий контракт. Це ж тільки спорт!”
Так, це тільки спорт. Спорт, в якому чотири роздратованих емоціями мужчин женуться на вузенькій гаревій доріжці на мотоциклах, які заправлені спиртом. Їх 77-кілограмові машини з півлітровими двигунами та єдиним циліндром мають потужність 80 кінських сил. У віраж вони входять зі швидкістю близько 100 км/год.
І в них немає гальм.
Гладіатори.
Під час усіх гонках на усіх треках повинна біля доріжки стояти „карета” „Швидкої допомоги”.
Не проходить жодного року аби в польській лізі не загинув або не став калікою хоча б один гонщик. В цьому році на треці в Кросно Рафала Вілка, який не втримався на мотоциклі при виході з повороту, переїхав його напарник по команді. Зламав йому хребет. Рафал ніколи більше не встане на ноги...
Немає такого гонщика, який би на протязі своєї кар‘єри не отримав жодної травми, не зламав жодної кості. Хоча, такі травми, як перелом кінцівок, ребер, ключиці, тазу або струс мозку взагалі не вважаються в середовищі гонщиків серйозними.
Роберт Дадос з 15-річного віку носив платиновий стрижень в передпліччі, який вже до кінця життя так і не набув нормального вигляду. Його найбільша травма – це та, яку він отримав внаслідок аварії на вулиці в Грудзьондзі.
У вересні 2003 року під час командного чемпіонату Польщі серед юніорів Рафал Курманські зчепився зі свої суперником. „Лежав тоді під парканом і боявся поворушити бодай якоюсь частиною свого тіла. Не відчував ні рук, ні ніг, тільки нестерпний біль в області шиї. Першим до мене підбіг лікар з „карети” „Швидкої допомоги”. Запам‘ятав його прізвище. Лікар Волошин. А оперував мене доктор Бембен”
У Рафала було зміщення шийних хребців. Один з них був тріснутий. Хірург скріпив їх металевими стрижнями. Хлопець більше місяця лежав нерухомий в гіпсовому корсеті. Своїй дівчині казав, що дуже боїться, що якби вмів щось робити окрім того, що їздити на мотоциклі, то закінчив би кар‘єру і покинув би спідвей.
Лукаш Романек врізався в паркан під час фіналу особистого чемпіонату Польщі серед юніорів в 2002 році. Вибив чотири передніх зуби та отримав сильний струс мозку. В наступному році ще став юніорським чемпіоном Польщі, здобував різні нагороди, виграв турніри, але в гонках де їхав не тільки для себе, а для команди виступав все гірше і гірше. Цьогорічний сезон, взагалі, був для нього фатальним. Англійський клуб „Арена Есскес” розірвав з ним контракт через погані результати, а в Рибніку тренер випускав його на доріжку ледве в 5 заїздах з тих 50, що він мав їхати згідно сітки заїздів.
- Лукаш дуже добре стартував, - говорить тренер команди „РКМ” (Рибнік) Мирослав Корбель. – Почуття старту в нього залишилося. Якщо йому вдавалося зі старту захопити лідерство, то майже ніколи не віддав його до самого кінця заїзду. Але ніколи він не міг вже після падіння перебороти себе і перетнути траєкторію руху свого суперника, яка намагався обійти його по зовнішній траєкторії. В спідвеї в рамках правил такий „перетин” дозволяється, а Лукаш цього не робив, з’їжджав до „бровки” і пропускав противника. Утікав від нього!
- Можливо він не хотів ризикувати?
- Не можна в спідвеї не хотіти ризикувати! Без ризику нічого не буде. І думати не можна! Це не їзда на машині, де ти приймаєш рішення. Тут прийняв одне рішення, за п‘ять метрів вже зовсім інша ситуація, і, як наслідок, вже зовсім інше рішення треба приймати. Тут потрібно діяти інстинктивно, і коли ти після фінішу заїжджаєш в бокси, то не повинен знати, як проходив твій заїзд.
Робертові і Рафалові від тих випадків, що з ними трапилися, також з року в рік справи в спідвеї йшли все гірше і гірше.
- Лікарі, спеціалісти від спортивної медицини вже давно намагаються знайти цьому якесь наукове, обґрунтоване пояснення, - говорить Чеслав Черніцькі, 55-річний тренер, який зараз відпочиває від спідвею. Багато років був тренером Рафала Курманського в Зеленій Гурі, потім на протязі двох років, до червня 2006 тренував команди з Рибника, в якій виступав Лукаш Романек. Клуб ганебно виступав в Екстралізі, і п. Черніцькі був звільнений. – На мій погляд, ти гонщики, наприклад, як Курманські, які під час своїх страшних падінь не втратили свідомості, повинні одразу замислитися серйозно про завершення кар‘єри. Адже вони пам‘ятають усе, що з ними відбувалося. Усе страшне. Пам‘ятають біль і страх, відчувають у вухах хруст зламаних костей, а в очах бачать кров. Іноді я ловлю себе не думці, що спідвей - це не спорт, а корида. Бій гладіаторів. Тут тобі і ризик, і кров, і трупи... Публіка таке дуже полюбляє.
Дуже багато гонщиків перед важливими гонками та турнірами бачать кошмарні сни. Сниться їм заїзд, де вони падають і отримують важку травму. Вони просинаються з криком.
- Один раз у житті Роберт дозволив мені бути з ними під час гонки у його боксі, каже дружина Дадоса Агнешка. – Це було щось страшне. Коли він з’їжджав з доріжки, їхав до свого боксу та знімав шолом, то намагався не показувати мені своє обличчя. Воно було бордове, очі опухлі та жили наверху. Його страшно трусило. І коли виграв, і коли програв. Казав мені, що перед стартом дуже боїться, але коли відпускає зчеплення, то світ навколо нього ніби перестає існувати. Залишається лише доріжка та суперники. Навіть публіки на трибунах не бачить і не чує. Вболівальники його дуже любили, особливо за те, що любив ризикувати, немов, не рахувався зі своїм життям. Навіть коли не виграв, а програв, то до останніх метрів атакував неначе навіжений.
Пункти
Роберта Дадоса та його двох братів записав до клубу в Люблині їх батько. Він був фанатичним вболівальником спідвею та першим механіком своїх синів. По життю в нього було невеличке, 10-ти гектарове господарство.
- Роберту було тільки 17 років, коли по нього приїхав якісь пан з Грудзьондза та забрав до свого клубу, - каже мати Дадоса, пані Малгожата. – Жахливо це було. Такий собі торг живим товаром, який був мій син. Клуби між собою про щось домовилися, президенти вдарили по руках і забрали від мене мого сина, але ж він ще був зовсім молодий...
- А пані не могла запротестувати проти цього?
- Він саме цього дуже прагнув. Він навіть школи кинув. Сказав, що школа йому хліба не дасть. Кожен раз, коли він мав падіння, я забороняла йому їздити далі, а він мене не це відповідав: “Маєте, мамо, дочок, їх і доглядайте”. З ним змалку щось таке неприємне відбувалося. Покусала його собака, потім кінь ногою копнув, потім впав до силосної ями. Якісь він був невезучий. Але нічого не боявся.
Після тієї страшної аварії в Грудзьондзі і тривалого лікування, Роберт переїхав до Вроцлава та підписав контракт з місцевим клубом, однією з найсильніших польських команд останніх років.
- Але краще за все йому їздилося в Швеції, - каже його дружина. – Якщо в нього не виходив якісь заїзд, то там його хлопали по плечу, казали, що все нормально, вийде наступного разу, попереджали , щоб зайвий раз не ризикував, а в Польщі все навпаки, “Повинен їхати, повинен бути першим” і це говориться в той момент, коли він одягає шолом і готується виїжджати на старт.
- Син мене казав, що коли їхав до Швеції, то, ніби, з серця спадав великий камінь, - каже батько Рафала Курманського. – Шведи трактують спідвей, як забаву, а для нас то битва гладіаторів. Достатньо один раз проїхати гірше ніж звичайно, і одразу до тебе підходить або вболівальник, або якісь клубний діяч і запитує: “За скільки продав гонку?”. Рафал навіть серйозно замислювався про те, щоб відмовитися від виступів в Польщі і їздити тільки в Швеції. Але боявся, що тоді він ніколи не зможе повернутися до Зеленої Гури. Був тут один такий гонщик, який зрадив місцевий клуб, а потім ніяк не міг повернутися в рідне місто, бо вболівальники на кожному кроці, як тільки його зустрічали, штовхали його, плювали в нього, погрожували фізичної розправою.
- Лукашові не йшло в польській лізі в першу чергу через несамовиту напругу зі сторони клубних діячів, - каже Адам Романек, батько гонщика. – В Англії такого не було ніколи, навіть коли син фінішував останнім. А в нас в Польщі гонщик, немов, весь час стартує з ножем, який представлений до горлянки. У нас усі “хворіють” на перемогу будь-якою ціною.
Ярослав Сівек вже шість років є директором та президентом клубу першої польської ліги з Любліна, до якого Роберт Дадос повернувся за кілька днів перед своєю смертю. Цей рік вважає найгіршим за часів свого керування.
- Тиск створюються через гроші, - каже .п Сівек. – Гонщики усе, що можна, усе програли. Більшість вболівальників перестали приходити на стадіон на домашні зустрічі, і їх можна зрозуміти, бо на що дивитися, якщо кожну наступну зустріч команда програє з ще більш ганебним рахунком. А як немає вболівальників на трибунах, то немає і виручки від білетів. Спонсори теж втекли, бо навіщо їм реклама на порожньому стадіоні. І виходить, що після кожної гонки клуб і я особисто у великому мінусі.
- Залишається пану йти до гонщика і примушувати його братися за роботу, як слід
- Я так і роблю. Працюю несамовито, тому що дуже люблю спідвей, вкладаю в нього свої кошти, а вболівальники при кожній нагоді обливають мене брудом і кажуть, що я не вмію керувати. Вболівальники не приходять, гонщики нормально не їздять, а я мушу їм платити гроші! А де мені їх взяти, з яких доходів?
Гонщики кожного року підписують контракти, в яких вказується скільки має бути заплачено йому грошей за один здобутий пункт. В кожній зустрічі гонщик може виступити в п’яти заїздах і здобути в кожному з них три пункти за перемогу, або два за друге місце, або одне за третє, або нічого за останнє четверте місце.
Клуб Ярослава Сівека з Любліна платить гонщику за один пункт від 80 доларів для юніорів з-за кордону (місцеві польські юніори за такі гроші їздити не бажають) до 400 доларів для найсильніших гонщиків. В Екстралізі в середньому платять від 160 до 530 доларів за пункт, а “зірки” отримують за гонку від 5 до 13 тисяч доларів без огляду на кількість здобутих пунктів.
- В минулому сезоні два лідера мого клубу дуже мене підвели, фактично своїми низькими результати, вони “топили” увесь колектив, - продовжує свою розповідь п. Сівек. – Ми програвали гонку за гонкою, клуб був фактично зруйнований, тому що глядачі перестали ходити на стадіон, але в цей час два інших гонщика набрали оптимальну форму, почали набирати пункти і після кожної гонки виставляти мені рахунки на 4000 доларів. З чого я їм мав платити? Прийняв рішення зняти команду з чемпіонату, то вболівальники пообіцяли мене вбити, погрожували моїй родині. Пообіцяв платити, але тільки 80 процентів від сум, які були обумовлені в контрактах, тоді ці два гонщики подали на клуб до суду. Скарбник клубу дуже дивується, коли я виплачую кошти гонщикам зі свої кишені, але інакше я не можу, тому що як член правління клубу відповідаю за команду своїм приватним маєтком. Я стільки позичив грошей, що до цих пір не можу віддати 10 тисяч доларів своїм кредиторам. Моя дружина ненавидить спідвей, “Тигоднік Жужльовий” (популярний в Польщі журнал про спідвей) не бере в руки. Один раз вирішила прочитати, і на моє нещастя потрапила на статтю, в який автор розповідав скільки директор клубу Сівек, тобто я, потратив грошей на свій клуб. Подала на розлучення...
- І чим це всі скінчилося?
- Розподілом майна
Продовження в наступному номері
Переклад з польської Олександри Бікус

Источник: http://Спортивний Ярмарок
Категория: Особистості пов'язані зі спідвеєм | Добавил: TOFIK (29.10.2006) | Автор: Яцек Хуго-Бадер
Просмотров: 1710 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 1
1 slavko  
Нехочеться коментувати...
Співчуваю

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]